Лесь Лесниченко

http://www.grad.kono... align=left> Добре, що матеріали біографічного, характеру про нашого славного земляка, генерала Михайла Івановича Драгомирова інколи з'являються в місцевій періодиці. Так, час збирати каміння... Та ця постать продовжує залишатися малодослідженою, спірною, цікавою і такою, що викликає захоплення. Тому пропонується дещиця маловідомого матеріалу, що висвітлює, зокрема, і останні рокі життя Михайла Драгомирова.

Генерал Михайло Іванович Драгомиров, є одним з видатних представників військової думки другої половини XIX ст. Його ім'я, як військового педагога, тактика, публіциста було широко відоме не тільки в Росії, а й за кордоном. Його військові твори перекладалися на іноземні мови і користувалися великою популярністю в Західній Європі та Америці.

Один з сучасників генерала писав, наприклад, що у Франції серед офіцерів частенько можна було чути: «Якби нашим Головнокомандувачем на війні був ваш Драгомиров, — нас би ніхто ніколи не переміг».

Учасник декількох військових походів, начальник штабу військ Київського округу, славетний герой російсько-турецької війни 1877-78 р.р., професор, потім начальник академії Генерального штабу у Петербурзі, командуючий військами Київського військового округу, нарешті Київський, Подільський та Волинський генерал-губернатор, який активно сприяв розвиткові просвіти та культури на Україні — ось неповний перелік його діяльності.

Але то було потім. Спочатку був родовий хутір батьків під Конотопом, де 9 листопада 1830 року і народився Михайло Драгомиров. Відомостей про його родовід збереглося дуже мало. Відомо тільки, що його прадід, поляк Антон Драгомирецький жив у містечку Єзуполі, що знаходилось у Галичині, яка була тоді під владою Польщі. В 1734 р. він переїздить на лівобережну Україну. Через п'ять років одружився на дочці українського козака Матвія Моцкевича й оселився в селі Рябці, що адміністративно входило до Стародубського полку.

Дід Михайла Драгомирова, Іван Антонович, рано залишившись без батька, виховувався в сім’ї козака Моцкевича, діда по матері. В 1761 році він під прізвищем Моцкевич вступає на військову службу до армії Московської держави. Через п’ятнадцять років у званні капітана пішов у відставку. Одружившись, оселився в маєтку своєї дружини під Конотопом. У 1786 р. його, як капітана, під прізвищем Драгомирецький-Моцкевич було залічено до дворянства. Через два роки він звернувся в Новгород-Сіверське депутатське зібрання з проханням змінити своє прізвище на Драгомиров. /Вчинок на той час не рідкісний/.

http://www.grad.kono... align=left> Батько Михайла Драгомирова, Іван Іванович Драгомиров, в 1804 р. розпочав військову службу в кавалерії. В 1825 р. «за домашніх обставин» майором пішов у відставку і повернувся до, батьківського хутора «Драгомирівський». Тут Михайло Драгомиров народився, тут він і провів свої дитячі роки, мати його — Ганна Романівна Балика.

В пам'яті збереглися цікаві перекази старих людей, з яких довідуємось, що малий Мишко дуже любив гратися у війну, козаків та в «розбійника» Семена Гаркушу. Цьому мабуть сприяли розповіді і батька-офіцера, учасника війни 1812 р., численних гостей, і прислуги. Ці розповіді про простих людей, глибоко западали йому в душу. Вони накопичувалися довгими зимовими вечорами і трансформуючись, вибухали навесні та влітку такими ігрищами з сільськими однолітками.

Зараз від родового хутора майже нічого не залишилось з тих часів. А тоді то було звичайне «іменіє», місце проживання господарів та прислуги. Там були розташовані будинок, де проживали батьки М.Драгомирова, літня кухня, конюшня, хлів для худоби, клуня та будівлі, де жила частина прислуги. Під час революційної завірюхи садибу було спалено. Зараз на місці будинку можна помітити купку битої цегли. Збереглися залишки могутньої липи, під якою під час відпусток Михайло Іванович частував чаєм гостей. Збереглася частково алея з могутніх ялин, посаджених ще батьками Драгомирова. Ця алея починалася від греблі і вела до лісу. Праворуч від неї була розташована садиба, ліворуч чудовий парк- садок.

В кінці алеї, праворуч, знаходилося сімейне кладовище Драгомирових. Там були поховані дід і баба, батьки Михайла Драгомирова, один з синів, що у вісімнадцятирічному віці покінчив з собою через нещасливе кохання і інші родичі. Розповідали, що Драгомиров прохав не ховати його на цьому кладовищі, говорячи, що маєток з лісом сини можуть продати євреям, а ті переорають його могилу. Краще поховайте біля церкви.

Для чого це я згадую? Щось робити зараз на місці колишньої садиби Драгомирових під Конотопом ніхто не буде, а от поставити. якогось щита чи стенда з коротенькою довідкою, що то за земля, можна було б. Кошти потрібні невеликі, а започаткована справа в майбутньому дасть якісь корисні наслідки. Загальну початкову освіту Михайло Іванович здобув у трирічному Конотопському повітовому училищі. Під час навчання в училищі він жив на квартирі у хазяйки, де жив і відомий потім український історик Олександр Лазаревський. В той час навчався в училищі і знаний згодом відомий юрист Федір Леонтович, професор Одеського, а потім і Варшавського університетів.

Після закінчення училища в 1846 р. батько повіз Михайла до Петербурга. Після клопотання його було зараховано до Дворянського полку. З цього часу і розпочинається військова служба М.Драгомирова. А влітку 1903 р., коли роки і здоров'я почали вимагати свого, генерал Драго-миров подає у відставку. У жовтні того ж року він переїздить до Конотопа, оселившись в будинку по вулиці, що зараз носить його ім'я. Журнал «Разведчик» з цього приводу писав: «М І Драгомиров залишив Київ... Пішов з боєвого поста, що охороняв південну частину нашого західного кордону, відважний, справний вартовий. Пішов з військової кафедри, що випадково виникла в древньому Києві, найоригінальніший розум, що освітлював своїм влучним, рельєфним словом найтемніші глибини військової справи. Пішов з «практичних занять» найталановитіший професор, уважна аудиторія котрого тулилася не у вузьких стінах кам'яного будинку, а на всьому неосяжному просторі, де розташувалась російська озброєна сила...

Втомився, звичайно, не цей розум, що ставав з роками, можливо, навіть світлішим, спокійнішим та об'єктивнішим; втомився не цей дух, що оживотворював собою війська, бадьорий як все, що має перед собою в житті виразно ясні цілі, а втомилися і не витримали подальших випробувань фізичні сили, обмежені відомими межами».

Рідне місто, що за п'ять кілометрів від родового хутірця, привабило Михайла Івановича не випадково. Йому необхідні були лікарі, аптека та елементарні зручності міського життя. Крім того, розташування станції Конотоп на залізничному шляху між Києвом та Москвою надавали можливість чисельним шанувальникам та друзям Драгомирова відвідувати його, особливо влітку.

М.Драгомиров з дружиною регулярно ходили до церкви. Купували великі свічки, молилися. «На нього було приємно дивитися, — згадували очевидці. — Красивий, міцної будови чоловік з сивими скронями. Його в Конотопі дуже поважали. Бувало, як іде або їде у відкритій колясці люди зупинялися і кланялися. А він було, сміється: «Чого це ви кланяєтесь? Я ж не піп. Це попу кланяються...» Інколи він разом з дочками відвідував базар, чим викликав загальну зацікавленість людей. Як гурман — любив поласувати українським борщем та пампушками з часником, политих олією».

Тут хотілось би повідомити про такий факт з життя Конотопа і пов'язаний з ім'ям Драгомирова. Під час російсько-турецької війни 1877-78 рр. конотопці активно збирали кошти на допомогу пораненим. Та занепокоєні тим, аби ці пожертвування потрапили за призначенням, наші земляки звернулися до генерала Драгомирова, що командував тоді 14-ою піхотною дивізією, з проханням взяти на себе посередництво в якнайшвидшому та справедливому розподілові тих пожертвувань. Генерал не забарився відгукнутися теплим листом, в якому писав: «Земно кланяюсь тим землякам, які втілили у життя таку святу думку. Потрібні не лише одні кожушки, а й свитки, полотно чи просто сукно: все піде, і піде лише на врятування людей від загибелі. Дуже прошу повідомити всім, що в цьому дотримуватися одних якихось речей нема чого; скажімо так, якщо хтось шматок сукна пожертвує, то і те знадобиться, бо він з вовни — можна пошити куртку; рушник — теж добре. Одним словом, все з селянського чи нашого одягу. Хто що може — нехай дає, і да буде благословенне ім'я його!» Зауважимо, щоб написати такого листа, треба було самому, дуже добре знати на ділі побут простих солдатів, а не з чиїхось розповідей... У весняно-літні місяці Драгомиров, бувало, виїздив до маєтку батьків, де пройшло його дитинство. В жовтні 1904р. він приїздить на три дні до Києва. Зокрема відвідав свого давнього друга, відомого українського філолога П.Г.Житецького, який потім згадував, що Михайло Іванович... «посидів у нас дві години. Господи! До чого звелася ця здоровенна людина! Шкіра та кістки, а розум все той же — свіжий та ясний. Дякувати йому! Зігрів він мене теплим своїм серцем та дуже втішив мене в моєму смутку».

Та виїздити з Конотопа знесиленому генералові ставало все важче. Роки брали своє. Тому частіше хтось навідувався до нього з гостей — рідні чи знайомі. Наприклад, приїздили відомий видавець В.Березовський, колишній редактор журналу «Военный сборник» та газети «Русский инвалид» М.Лачинов, підполковник штабу КВО М.Д.Бонч-Бруєвич, художник І. Репін та ін. Як розповідали сиві конотопці, інколи за ініціативою Драгомирова на вулиці біля будинку, де він мешкав, влаштовувалися козацькі «джигітовки». В таких випадках генерал сідав у крісло на вулиці, біля парадного під'їзду, а вершники мчали мимо, демонструючи своє мистецтво вояків та викликаючи захоплення всюдисущих хлопчаків та чисельного натовпу. Вершників, що найбільше відзначилися, Драгомиров частував чаркою горілки.

Зміна способу життя Драгомирова не позначилася негативно на його плідному намаганні працювати в галузі військової справи. Єдиним обмеженням його працездатності було здоров'я, яке все погіршувалося. Йому стає все важче писати самому, і він все частіше диктує свої праці дочці. Перевіряв написане нею сам.

В кінці вересня 1905 р., за два тижні до смерті, його відвідав М. Лачинов. Драгомиров попрохав його «пожертвувати собою» і записати де кілька статей. Диктував щоденно. Вже зовсім хворий, охаючи та стогнучи, він непорушно, лежав в своєму кріслі і пожвавлювався лишень під час викладання своїх думок. Лачинов писав, що ставало просто страшно, коли зі згасаючих вуст генерала звучала обміркована, плавна мова, зі складною аргументацією, не дивлячись на часті перерви в роботі та зволікаючи зауваження Лачинова, Драгомиров ніколи не втрачав нитку своїх думок. Незвичайна пам'ять не залишала його до останніх днів. Його аргументація підпиралася чисельними фактами та цитатами, збагаченими величезною ерудицією.

Драгомиров планував надиктувати статті про межу віку служіння в армії, про довіру у військовому господарстві та про дисципліну в військах. Він говорив, що дисципліна підтримується не суворістю покарання, а суворістю нагляду, постійними і розумними вимогами. А для цього потрібна посилена робота гарного офіцерського персоналу.

Як справжній військовик, Драгомиров тяжко переживає поразки російських військ під час російсько-японської війни. Він уважно слідкує за подіями на Далекому Сході. Його стіл був завалений мапами районів, де відбувалися воєнні дії. Після поразки, якої зазнала царська армія під Мукденом, Драгомирова на початку 1905 р. викликали до Петербурга. В Ставці виникла думка призначити його Головнокомандуючим замість генерала О.Куропаткіна. Однак стан здоров'я Михайла Івановича не дозволив цього зробити. Але сам факт виклику його в Ставку та виникнення думки можливого призначення Головнокомандуючим — свідчать про величезний вплив і авторитет в армії. В ньому шукали спасителя від військової катастрофи, що насувалася. Остання робота, яку він закінчив диктувати 9 жовтня 1905 р., була передмова до переробленого і доповненого третього видання « Підручника тактики». Та ось останні дні... Його дружина, Софія Абрамівна, писала, що повна свідомість та пам'ять не полишали Михайла Івановича до останньої хвилини... 14 жовтня він почував себе слабим. Увечері рано заснув, та о двадцять третій тридцять прокинувся. Прийняв ліки і заснув... О першій тридцять прокинувся, випив гарячого молока, ліг на бік і почав тихо засинати. О другій годині ночі 15 жовтня 1905 р. Михайла Івановича не стало...

Звістка про смерть М.І. Драгомирова швидко розповсюдилася по містах Росії, а далі і за кордоном. З'являються перші некрологи та статті, присвячені покійному. Одна з газет так охарактеризувала моральне обличчя генерала: «Це була видатна, глибоко самобутня постать, яку не можна було підігнати до жодного шаблону. Величезний іскрометний розум, один з кращих європейських тактиків та чесна, в широкому, різнобічному значенні слова, людина і солдат — Драгомиров на тлі російського сановництва, що розікралося, розбрехалося, спідлилося в холопстві та в особистих дрібних інтригах, на цьому сумному та похмурому фоні був світлом, що горіло яскраво і одиноко...»

Парадний хід будинку був відчинений і в першій кімнаті стояла труна з тілом М.Драгомирова. Очевидець розповідав автору, що небіжчик лежав у труні в генеральському мундирі. У складених на грудях руках був хрест. Труна стояла на постаменті, накритому чорним сукном, що звисало аж до полу. В почесній варті стояли два козаки з оголеними шаблями.

17 жовтня відбулося винесення тіла генерала з будинку до парафіяльної Вознесенської церкви. Скорботну процесію, що повільно рухалася, супроводжувало багато людей, що запрудили вулиці міста. Попереду несли багато вінків від багатьох шанувальників покійного. Видно було написи «Сердечному учителю воинства и правителю края», «Славе России и гордости Конотопа», «Именитому земляку. Славному атаману», «Доблесному согражданину» та ін. За вінками офіцери та козаки несли ордени Михайла Івановича, потім йшов церковний хор, духовенство, а за ними несли труну, за якою йшла вдова, дочки, родичі та чисельні шанувальники. Потім їхала козацька сотня.

Наступного дня відбулися похорони Драгомирова. Прибулі на цей час з Києва офіцери штабу військового округа поклали на труну срібні вінки: від Київського військового округу з написом «Генерал-адьютанту Драгомирову, незабвенному начальнику» та від офіцерів штабу округу «Михайлу Ивановичу драгомирову, незабвенному учителю».

Після поховального богослужіння в церкві металевий гроб було піднято і понесено до могили, недалеко від церкви. Духовий оркестр заграв поховальний гімн. Після встановлення труни з тілом покійного в новому цегляному склепі, пролунали три залпи з гвинтівок сотні козаків. Промов при похованні не виголошували, бо вдова генерала, пояснюючи волю померлого, просила духівництво промов не говорити. Тому і інші бажаючі особи вимучених промов, які так не любив Драгомиров, також не виголошували.

В ці дні вдова Драгомирова отримала біля 600 співчутливих телеграм, в т.ч. від Генерального штабу, від лейб-гвардії, Семенівського полку, від Миколаївської академії генерального штабу, від болгарського військового міністра, від французького військового міністра, від румунського короля та багатьох інших.

На могилі М.І. Драгомирова, над склепом, було встановлено великого дубового хреста з нішею, де були прилаштовані ікона св. Михайла та лампадка. Місце поховання було огороджене металевою огорожею. Після жовтневих подій 1917 року могилу було зруйновано. Спочатку зник дубовий хрест. Потім зловмисники проникли до склепу і, шукаючи золоті ґудзики від мундиру та шпагу, понівечили труну. Потім зникла і металева огорожа. У 1918 р. було спалено маєток під Конотопом, де згоріла частина чудової бібліотеки генерала.

Завдяки піклуванню громадськості міста було встановлено надмогильну плиту та огорожу над «могилою Драгомирова». Шкода, але плиту встановлено для зручності не над місцем поховання генерала, а декілька метрів праворуч /якщо стати обличчям до церкви/. Тому на могилі ще донедавна гасали хлопчаки спортивної школи, а тепер ходять прихожани. Хотілось би вірити, що могилу буде врешті-решт відновлено на місці родового склепу Драгомирових, де поховано не тільки Михайла Івановича, а також його дружину. Факт встановлення дійсного місця поховання можливий по фотокарткам, що є у розпорядженні автора допису.

А ще хотілось би мати надію, що будиночок М.Драгомирова буде нарешті передано і перетворено на філію Конотопського історичного музею. Наші житейські труднощі не будуть довгими. Врешті-решт ми відчуємо цивілізований потяг до просвітянської діяльності, інтерес до історії не одинаків, а чисельної громади. Не одною ковбасою має жити людина.. І потягнуться вдячні нащадки чи навіть туристи на батьківщину нашого славного земляка, а показати буде нічого... Щоб такого не сталося, спробуємо щось зробити.

Донедавна зберігалися старі металеві ворота в'їзду до садиби. Де вони? Кому знадобилися? Такі і подібні запитання обов'язково зададуть в майбутньому нащадки. А виправдань не може бути, бо турбуючись за шлунок, не можна забувати про мозок і душу людини.

А. Вольховський

Нові факти з історії поховання генерала Драгомирова. Доля невідомої могили

http://www.grad.kono... align=left>15 жовтня 1905 р. пішов з життя Член Державної думи, генерал-ад'ютант від інфантерії Михайло Іванович Драгомиров. Його тіло було поховано на цвинтарі Вознесенської (Драгомирівської) церкви (зараз Свято - Вознесенський собор) в місті Конотопі в родовому склепі. Силою історії склалося так, дотепер ніхто не зможе вказати на справжнє місце поховання нашого славетного земляка. В наш час це витання залишається відкритим і потребує окремого уважного вивчення.

Відомо, що в першій половині 20-ого століття могила генерала була зруйнована. Мені, довелося чути біля 40 версій про „справжню” долю могили генерала. Навіть роки, в яких була зруйнована могила не співпадають: хто говорить, що могилу зруйнували у 1917, хто в казус на 1919, є спогади і про 1920 і про 1928-1929, і 1939, і про 1940. Говорять, що коли руйнували могилу, то, під шумок „вийняли” і прах генерала, а в частинах (кришках) його гробу, нібито, купались люди як в ночвах, чи-то - їли з них свині, як з корита.

Можливо воно й так, але насторожує той факт, що у всіх цих спогадах постійно фігурує лише... одне поховання. Адже, як відомо, був склеп в якому знаходилось, що найменше, п'ять поховань - сам генерал, Його син, дружина і його батьки. Отже, виникає цілком логічне питання, - а куди ж поділися ще четверо останків? В даній роботі згадувати розповіді про 'справжнє' місце поховання ми не будемо, оскільки на них не вистачить і цілої книжки, спробуємо лише на основі справжніх фактів та спостережень вирахувати дійсне місце поховання генерала на цвинтарі Свято - Вознесенської церкви. У цьому нам допоможе фото Вознесенської церкви 1908 р. зроблене Марченком, та - сама місцевість. На фото зображено Вознесенську церкву та могилу з хрестом на її фоні, обнесену металевою решіткою. Фотокартка підписана: 'Могила генерала Драгомирова М. И. фото 1908 г. снято Марченко (ініціали розмиті - О.Є.) ' В свій час при пошуках могили генерала за основу було взято саме цей знімок. Точкою відрахування було взято сучасний західний вхід на територію церкви та центральний вхід у саму церкву, за якими виходило так, що могила генерала знаходилась десь по праву сторону від центральної дороги ведучої до церкви з заходу (десь під цегляною стіною тиру). Користуючись цими даними (під час приїзду болгар в 1965 р. до м. Конотоп із міста-побратима Мездра, що в Болгарії) і було встановлено існуючий і донині пам'ятник на 'могилі' генерала Драгомирова М. І. біля Свято-Вознесенської церкви. Але... Але, якщо ми подивимось на відоме фото уважніше, то відразу помітимо помилку, зроблену дослідниками поховання генерала 30 років тому. На фотокартці 1908 р. ми бачимо не західний, як вважалось, а ... північний бік церкви. Це підтверджує розміщений на даху димар комина, який існує в кожній церкві і слугує для виходу диму під час розпалення в приміщенні церкви вуглів для кадил та лампадок, який, до речі, завжди знаходиться у північній стороні церкви.

Якщо уважніше придивитися, то ми не побачимо вікна з ліва від входу (по фотокартці) - його місце займає зовнішній бік стіни олтаря.

Отже, беручи до уваги всі ці моменти, на мою думку, могилу генерала Драгомирова М.І., слід шукати справа віл північного входу церкви. Територіально це місце може припадати (судячи з фотокартки) на район колонки та цегляного сараю, які знаходяться на території церковного двору. Тим більше, одна зі стін цього цегляного сараю (південна) із року в рік потроху осідає, ще змушує служителів церкви кожного року робити під неї підсипку та штукатурити на ній тріщину. Логічно припустити існування в цьому місці під землею якоїсь пустоти, завдяки якій і просідає потроху стіна цієї цегляної споруди. Таким чином, можна припустити в цьому місці наявність склепу Драгомирових, в якому повинні були бути поховані, по меншій мірі, п'ятеро представників цього славетного роду.

Підводячи підсумки, хотілося б наголосити на тому, що дискусії з питання справжнього місця поховання будуть точитися до тих пір, поки не будуть проведені пошукові земляни роботи на вірогідних місцях поховання генерала. А поки що, залишається сподіватися, що, в решті решт, прах генерала Драгомирова М.І. був не затронутий лихоліттями нашої історії і мирно спочиває і зараз, разом зі своєю родиною.

Звіт про пошукові роботи

http://www.grad.kono... align=left>Працюючи в рамках 'Міської програми створення меморіального комплексу – садиби генерала Драгомирова М.І.', керуючись дозволом Управління культури і туризму СОДА на проведення земляних пошукових робіт (№15/947 від 11.09.2006р.) враховуючи відповідне погодження Конотопської міської ради (№1 – 1312490 від 04.08.2006 р.) та дозвіл єпископа Конотопсько – Глухівської єпархії (№919/060 від 27.07.2006 р.), 11 вересня 2006 року на подвір’ї церкви Вознесіння Господнього (м. Конотоп, вул. Свердлова, 20) були розпочаті пошукові роботи по виявленню справжнього місця поховання генерала Драгомирова М. І.

В роботі прийняли участь співробітники Конотопського краєзнавчого музею ім. О.М. Лазаревського Акічев Ш. М., Салюк М. М., Терещенко В. М. під керівництвом директора музею Євтушенка О.В.

Під час проведення пошукових робіт працювала комісія по нагляду за проведенням пошукових робіт на території церкви Вознесіння Господнього у складі: заступник директора ДП НДЦ ОАСУ інституту археології НАН України Белінська Л.І., спеціаліст Управління архітектури та капітального будівництва Конотопської міської ради Сурело Є.В., спеціаліст Управління житлово – комунального господарства Конотопської міської ради Кравченко Т.П., директор Конотопського краєзнавчого музею ім. О.М.Лазаревського Євтушенко О.В.

Дослідження проводились методом прокладання траншеї на відведеній для дослідження території. Для цього було обрано ділянку у південній стороні церковного двору неподалік від цегляної стіни колишнього тиру та встановленої в радянські часи могили – пам’ятника генералу Драгомирову М.І. (схема 1). Ця місцевість була обрана не випадково – фотознімок 1908 р. могили генерала Драгомирова М.І. свідчив про наявність поховання саме на обраній для пошуку території (Док. 1-4); лист колишнього мешканця м. Конотопа Шинкарьова А., який, як з’ясувалось, був свідком руйнування могили генерала Драгомирова М. І. у 1940–у році, на ім’я колишнього 1-го секретаря ЦККПУ Щербицького В.В., засвідчував (за Шинкарьовим А.): “… Даная могила установлена не на месте захоронения генерала, а со смещением влево в сторону тира, который уже заброшен.”(док.10. Фонд ККМ). Запис про смерть генерала Драгомирова М.І., в “Метрической книге, части третьей, о умерших. ” за 1902 – 1905 р.р. та його поховання на погості Вознесенської церкви м. Конотоп, не залишав сумніву про розташування могили саме на подвір’ї церкви Вознесіння Господнього (Док.8, 9. Фонд ККМ).

На обраній для пошуку території, на відстані 1м. північніше існуючої могили – пам’ятника генералу Драгомирову М.І., у східному напрямку була закладена траншея. Ширина траншеї 1м, довжина 9м. На глибині 0,3м у західній частині виявлено скупчення цегли та великих уламків пісковику, які виходили з північної та південної стінок траншеї. По мірі заглиблення траншеї в західній та центральній її частинах, виявлено ще більше скупчення цегли та уламків каміння. На глибині 0,6м. у західній частині траншеї виявлено цегляні поштукатурені цементним розчином сходинки коридору, які, по мірі свого спуску у східному напрямку під кутом 45°, на відстань 3,75м., при глибині 2,7м., з’єднувались з західною стіною поховальної камери. З північного та південного боків, враховуючи розташування поруч існуючої могили – пам’ятника генералу Драгомирову М.І., траншея була розширена по всій довжині на 1м. На глибині 0,6м., в центральній частині траншеї виявлено склепіння цегляного перекриття поховальної камери. Заглиблюючись по всій довжині траншеї, було розчищено всю площу коридору склепу до західної стіни поховальної камери.

Виявлену підземну споруду умовно можна поділити на дві частини. Перша частина представлена досить широким коридором. Коридор складався з 16 цегляних штукатурених цементним розчином сходинок довжиною 1,6м. кожна, при ширині яка коливалась від 0,25 до 0,27м. Сходинки під кутом 45° вели вздовж мурованих, побілених крейдяним розчином, стін коридору до поховальної камери. П’ять верхніх (перших від входу) сходинок розміщені вище зберігшогося рівня стін коридору. Свого часу коридор був перекритий цегляним дахом у формі склепіння, про що свідчать фрагменти цегляного перекриття виявлені при розчистці коридору склепу.

Друга частина підземної споруди представлена мурованою поховальною камерою. Поховальна камера квадратна у плані розміром 2,3х2,3м. Її перекриття зроблене у вигляді склепіння поставленого на правильний квадрат. Підлога склепу викладена цеглою. Висота поховальної камери 2,3м. У північній та південній стінах поховальної камери склепу, по всій їхній довжині, присутні напівовальні ніші для трун (Схема 4). Стіни та дах споруди побілені крейдяним розчином. В західній стіні поховальної камери, в центральній її частині ближче до склепіння перекриття, знаходиться пробитий під час пограбування склепу в 1940 році овалоподібний отвір розміром 0,4х0,5м.

При розчистці коридору склепу, починаючи з глибини 0,6м. до самих сходинок, по всій його довжині було виявлено фрагменти мурованого перекриття коридору, металевої огорожі могили, частина чавунної плити з геральдичним зображенням, цегла, каміння.

Металевих фрагментів огорожі могили знайдено близько 100. На глибині 0,85м. виявлено гранітну надмогильну плиту з могили Горового Івана Івановича (1861 – 1911 рр.).

На глибині 2,7м., на нижніх сходинках коридору склепу біля самого підніжжя західної стіни поховальної камери, було знайдено чавунну прямокутної форми двоярусну тумбу – підставку під гранітний пам’ятник Горового І.І. Поруч знаходились уламки кам’яного хреста з могили Діонісія Кірея (… - 1919 р.). На тій же глибині, поруч з тумбою – підставкою та уламками хреста, виявлено фрагменти військового мундиру темно – зеленого кольору, орденської стрічки червоного кольору (стрічка ордену Св. Рівноапостольного князя Володимира 1-ого ст.), металева бахрома еполетів, шматки аксельбантів, офіцерський ремінь з металевою застібкою, ґудзик з рукава мундиру, фрагменти шкіряного взуття.

На фото Драгомирова М.І., яке зберігається в фондах ГЛМ (фонд ГЛМ Б 7546), ми бачимо на його грудях саме таку орденську стрічку, фрагменти якої були знайдені біля поховальної камери під час розчистки коридору склепу. Як відомо, Драгомиров М. І. став кавалером цього ордену 22 серпня 1896 р., отримавши його з рук імператора.

Приміщення поховальної камери на третину засипане землею впереміш з цеглою, фрагментами огорожі могили, різноманітним сміттям (скло, відра, пляшки, уламки дерев’яної віконної рами, тощо). Всередині поховальної камери знаходиться три цинкові труни, широкими частинами зорієнтованими на захід. Всі три труни пошкоджені під час пограбування могили в 1940 році. У труні, що знаходиться посередині та праворуч від неї скупчення людських кісток у хаотичному порядку. За труною, яка встановлена під південною стіною поховальної камери, знайдено людський череп без нижньої щелепи. Між труною встановленою в центрі та труною, яка знаходиться під північною стіною поховальної камери, знаходиться металевий каркас вінка. Металеві каркаси ще трьох вінків також знаходяться у південній частині склепу, біля широкої та вузької частин труни, яка знаходиться під південною стіною поховальної камери. На каркасі вінка який знаходиться біля вузької частини труни розміщеної біля південної стіни поховальної камери зберігся шматок (30см.) широкої чорної траурної стрічки. Цікавим є те, що вдалось прочитати збережений фрагмент напису на стрічці: “… казачьей сводной дивизии …“

Як відомо, 10 вересня 1903 р. генерал Драгомиров М. І. указом імператора був призначений Членом Державної Думи, при Височайшому рескрипті, з залишенням в званні Генерал-Адьютанта, по Генеральному Штабі та по Кубанському козачому війську. До того ж в січні 1894 р. йому було присвоєно звання “Почетного старика Гиагинской дивизии Кубанского казачьего войска ” ( “Послужной список генерала Драгомирова М. И.”, Материалы научно-практической конференции в Военной академии ГШ ВС РФ, М – 2001). Відомо, що серед вінків які неслися перед труною генерала Драгомирова М. І. в жовтні 1905 р., було кілька вінків від Кубанського козачого війська (В. Резніченко “Земляки. Достопам’ятні уродженці землі Конотопської. В.1. Михайло Драгомиров (з нагоди 10-х роковин з часу його смерті). К – 1916 р.”). Поміркувавши, можна спробувати відновити втрачені слова на траурній стрічці, знайденій на вінку в поховальній камері: “Почетному старику Гиагинской казачьей сводной дивизии Кубанского казачьего войска – Михаилу Ивановичу Драгомирову.” Можливо саме такі слова були написані на траурній стрічці одного з багатьох вінків, залишених біля труни генерала.

Під час розчистки поховальної камери від землі та сміття, між труною встановленою посередині та труною біля південної стіни поховальної камери виявлено фрагменти військового мундиру темно – зеленого кольору, наволоку від подушки темно – червоного кольору, шматки льняної сорочки, тканини чорного кольору, бахрому від еполетів, стовпчики та елементи металевої огорожі могили, частину кришки від однієї з трун.

Труна встановлена біля південної стіни поховальної камери виявилась пустою – в ній залишилось лише кілька хребців та ребер, нижня щелепа черепа та фаланги пальців руки.

Труна встановлена в центрі поховальної камери покоїла прах жінки. Не дивлячись на пограбування поховання, її останки були не займаними. Ліворуч від голови покійниці знаходилась ікона у металевому окладі з зображенням Богоматері з маленьким Ісусом.

Труна встановлена під північною стіною поховальної камери покоїла прах чоловіка. Його останки також залишились не займаними під час пограбування могили. Чоло покійного покривав саван темно – коричневого кольору. Навколо голови знаходилась велика кількість стружки, якою свого часу була наповнена подушка. Військовий мундир темно – зеленого кольору (без знаків військової відмінності – погони, ґудзики і т.п. відсутні), офіцерські шкіряні чоботи свідчили про військову приналежність померлого при житті.

По закінченню робіт в поховальній камері, повній її розчистці від сміття та землі, викинуті під час пограбування могили останки з труни біля південної стіни поховальної камери були покладені до труни, кришки трун закриті, грабіжницький лаз замурований. Знайдені під час пошукових робіт речі, які належали покійним, повернуті до усипальниці.

На відстані 1м. в північному напрямку від початку коридору склепу, у східному напрямку паралельно першій закладеній траншеї, була закладена ще одна траншея. Розмір траншеї 1х4,2м. У західній частині траншеї, на її початку, на глибині 0,5м. виявлено вугол цегляної кладки. Відкрита частина фундаменту являла собою кілька прямокутних цегляних прольотів розміром 0,35х1м. з’єднаних між собою цегляними стовпчиками розміром 0,65х0,65м. Кожний такий стовпчик містив в собі квадратний отвір розміром 0,4х0,4м. для розміщення в них стовпчиків металевої огорожі навколо могили. Біля західної стіни траншеї фундамент під прямим кутом повертав на південь, де своїм південно – східним кутом з’єднувався з північно – західним кутом верхньої сходинки коридору.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що пошукові роботи на території двору церкви Вознесіння Господнього, не дивлячись на пограбування могили в 1940 році, дали позитивні результати у визначенні справжнього місця поховання родини Драгомирових.

По перше, місце розташування відкритого під час пошукових робіт поховання повністю співпадає з розташуванням могили генерала Драгомирова М.І. зображеній на фотознімку 1908 року. По друге, під час робіт по розчистці коридору склепу та поховальної камери було знайдено біля 100 фрагментів огорожі могили, які повністю співпадають з елементами огорожі, зображеній на фотознімку 1908 року могили генерала Драгомирова М.І.

По третє, знайдені фрагменти одягу - знаки військової відмінності - свідчать про поховання людини дуже високого військового рангу. (Пригадаймо орденську стрічку ордену Св. Рівноапостольного князя Володимира 1-ого ст.). Підтвердженням приналежності відкритого поховання родині Драгомирових також може бути знайдений шматок траурної стрічки з збереженим на ній написом “… казачьей сводной дивизии…”.

Враховуючи наведене вище, признаючи приналежність відкритого поховання родині Драгомирових, можна зазначити, що труна розміщена біля південної стіни поховальної камери містила прах генерала Драгомирова М.І. Під час пограбування могили в 1940 році з якихось невідомих причин, його останки були викинуті із труни і розкидані по всьому склепу. Логічно припустити, що труна розміщена посередині поховальної камери містить прах Софії Драгомирової (Григорович) – дружини генерала Драгомирова М.І. (померла в 1912 році). Залишається не визначеним кому могли належати останки в труні під північною стіною поховальної камери – напевно, комусь із п’яти синів генерала Драгомирова М.І.!? Подальша робота з архівними матеріалами напевно дасть змогу з’ясувати і це питання.

Маємо надію, що ця знахідка нарешті встановить історичну істину та відновить історичну справедливість стосовно долі могили генерала Драгомирова М. І. Окрім того м. Конотоп тепер матиме можливість на створення справжнього історико – культурного комплексу родини Драгомирових, адже зберігся будинок генерала Дра